1908 р. Екскурсанти на скелi Монастирко бiля Ненаситця. Фото з архiву Якова Новицького.
Як не дивно, принади феноменального туристичного об’єкту, яким було Надпорожжя, були усвідомлені тільки перед його знищенням. Коли 1927 року почалося будівництво Дніпрогесу, місто Запоріжжя, яке знаходиться на перетині жвавих транспортних шляхів, стало туристичною Меккою країни. Дніпробуд вабив сюди тисячі людей, котрі сприймали будови подібного масштабу, як надзвичайний атракціон. Більшість гостей прагнули побачити, так би мовити, «обличчя сьогодення». Набагато менше було тих, які хотіли застати «обличчя минулого», – все те, що здавалося тоді звичним, віджилим, нецікавим. Для таких любителів гострих відчуттів організовувалися подорожі Дніпровими порогами.
Дубы и каюки у с. Лоцманской Каменки VIII 1928
Бажаючих було так багато, що Дніпропетровське екскурсійне бюро не справлялося з потоком. Часто туристи були вимушені самі давати собі раду: на міському базарі у Дніпропетровську знаходили когось із села Лоцманська Кам'янка й через посередника домовлялися з лоцманами про час подорожі та ціну.
В 1927 році захоплива дводенна екскурсія коштувала 2,5-3 рублі з особи (без їжі). У той час денний заробіток грабаря на Дніпробуді складав 2,46 рублі. Подорож мала бути доволі екстремальною, тому надійність та стаж лоцмана обов’язково перевіряли у сільраді чи за документами – лоцманськими правами. З собою необхідно було взяти теплі речі, ковдру та запас їжі. Їжу також можна було купити у селян на маршруті – в одному путівнику навіть приводився список сіл, де їжа дешевша.
Острiв Богомоловський або Монастирський за радянських часiв називався Комсомольським. Вигляд з Потьомкiнського парку (тепер - парк iм. Т. Г. Шевченка). Дореволюцiйна поштова листiвка.
Рано вранці екскурсанти, пройшовши Дніпропетровський Шевченківський парк, спускалися до берега Дніпра. Тут, навпроти острівця Богомолівського, в очікуванні клієнтів стояли «дуби» – великі човни на 25-30 людей. Сівши у човен, турист цілком довірявся лоцману: на порогах він – охоронець життя, накази якого – закон. Весь шлях супроводжувався розповіддю лоцмана про давніх велетнів, богатирів та зміїв-драконів, які колись населяли ці місця, про козаків, панів та скелі, названі іменами тих, хто розбив на них свої плоти.
Доречі, про лоцманів. Однією з приватних організацій, що займалася, як сказали б тепер, туристичним бізнесом, була артіль «Дніпро-лоцман», створена Олексієм Самійловичем Девладом. Ця людина доволі відома серед дніпропетровських краєзнавців. Девлад писав вірші та п'єси, був небайдужим до історії та краєзнавства, знав Дмитра Яворницького.
Під впливом академіка Девлад у 1929 році створив картосхему Надпоріжжя – «Шляхи Дніпровими порогами», де нанесено понад 300 географічних об'єктів. Сьогодні це унікальне джерело з топоніміки зберігається в архіві Інституту Археології серед матеріалів Дніпробудівської археологічної експедиції.
...Подорож порогами тривала так званим «Козацьким ходом» – давнім маршрутом сплаву суден. Він тримався природної течії ріки й проходив головним чином вздовж правого берега. Інший – «Новий хід», утворений у 19 столітті з побудовою обхідних каналів, був незручним, і ним користувалися тільки в межень (час, коли рівень води в річці найнижчий).
Човен-дуб з екскурсантами впливає в канал "Ненаситця" за яким тягнуть вгору баржу. VIII 1928
1927 р. Човен-дуб з екскурсантами у каналi. Поштова листiвка з серії «Дніпрельстан».
Вперше «деяке занепокоєння, цілком, однак безпідставне», екскурсанти відчували при проході забори Шерстюкової нижче Лоцманської Кам’янки. Набагато небезпечнішим був перехід самих порогів, особливо Ненаситця. Достатньо було єдиного невірного руху рульового чи переваги борту в один бік пасажирами – і катастрофа неминуча. Однак, катастроф майже не було. Один з путівників рекомендував при підході до кожного порогу приставати до берега, виходити з судна й минати поріг по суходолу, в той час як лоцман проводе човен водою. За тих, хто забажав пройти поріг разом з лоцманом, екскурсбюро відповідальності не несло. Таким екстремалам давалися наступні вказівки: міцно триматися, щоб не змила вода, сидіти нерухомо, не панікувати, очей не заплющувати, дивитися вгору, а краще – на рульового. Виконавши всі ці вимоги, ви забезпечували собі безпеку й море яскравих вражень. Піший похід вздовж порогів був не менш цікавим, бо йдучи берегом, можна було досліджувати чисельні балки (чого коштував один тільки каньйон річки Вільнянки з його каскадами та мальовничими озерцями!). Крім того, маєш достатньо часу, щоб обдивитися кожен поріг.
1930 рiк. Товарищi туристи на порогах. Фото з книги М. Фiлянського "На Днепрострой".
Найкраще уявлення про Дніпровські пороги давав найбільший та найнебезпечніший з них – Ненаситець. Тут екскурсанти зупинялися на цілих дві години.
У 10 столітті візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» докладно описав шлях роських купців через пороги. Імператор пояснював назву порога «Неасит» тим, що на ньому гніздилося безліч пеліканів (неяситей). Однак, у всі часи популярним було інше пояснення: поріг ніколи не насичувався людськими жертвами… Ненаситець складався з 12 «лав» (розташованих одне за іншим кам’яних пасом), розтягнутих на 870 м у довжину. Дерев’яний пліт проходив всіх їх трохи більше, ніж за одну хвилину, долаючи при цьому загалом до 5,2 м падіння води. Поріг був настільки страшним, що перед його проходженням лоцмани за старим звичаєм прощалися один з одним. Ненаситець не замерзав найлютішої зими. Весною, коли вода прибувала найбільше, всі його камені та скелі, дамби його каналів були під водою. Стоячи де-небудь вище, не доходячи до нього, неможливо було зрозуміти, звідки береться той приголомшливий рев, який примушує кричати на вухо співрозмовнику. Та коли подивишся на поріг знизу, то побачиш справжню стіну води: сотні річок і тисячі струмків зібрались у цьому місці, несучі 19,5 тис. кубометрів води на секунду! Часом Ненаситець ревів та стогнав, потім, раптом, наче стихав до того, що ставало чути голос наступного – Вовнизького порогу. По цій «бесіді» Діда та Внука (як ще називали Вовнизький поріг) місцеві жителі визначали зміну погоди.
Найефектнішу картину являв Ненаситець влітку, коли вода спадала, і на поверхню виходила вся його робота по подоланню гранітних перешкод. На заході сонця з високої правобережної скелі Монастирко, звідки поріг, як на долоні, можна було спостерігати грандіозну картину. Людина не могла не зачаруватися нею та не спитати себе: «Що ж є кращого в цих місцях, і куди ж ще йти далі?» Поріг являв якусь могутню та стихійну, і разом з тим – чарівну, захопну й привабну силу. Ріка, зустрічаючи на своєму шляху нездоланні скелі, миси, острівці, несамовито билася в різні боки, кидалася з каменя на камінь, здіймала величезні вали сріблястих бурунів, розбивалася мільйонами мільйонів бризок, розліталася хмарами водяного пилу, шуміла, клекотала безліччю вирів. Брили, скелі й острівці розбивали Дніпро на тисячі потоків, прикрашених довгими пасмами зелених водоростей та піщаних кіс.
1929 рiк. Члени Дніпробудівської археологічної експедиції обїдають під час екскурсії на порогах. З фотоматеріалів експедиції. Автор – Федорович.
Намилувавшись порогом, туристи прибували на ночівлю на екскурсбазу села Микільське. Можна було провести ніч і на скелі Монастирко над порогом, але там не було спокою ні від шуму води, ні від таких же любителів екстремального відпочинку. А найкращий варіант – ночівля на острові Піскуватому неподалік, на зеленій галявині коло берега. Тут, на пляжі можна було знайти навіть шматочки дніпровського бурштину.
1927 рiк. Натовп екскурсантiв на правобережнiй скелi Кохання, де тепер стоїть машинний зал Дніпрогес-1. Туристи роздивляються місце, де незабаром мало початись епохальне будівництво.
На збiльшеному рагментi цього фото - типовий тогочасний екскурсант. У руках кошик з пляшкою горiлки, хлiбом, салом...
Наступного ранку екскурсія вирушала далі. До п’ятої години вечора треба бути у селищі Кічкас, щоби встигнути на поїзд у Запоріжжя. Попереду – ще два дні яскравих вражень: знаменитий Кічкаський міст, острів Хортиця, верхньохортицький Запорізький дуб, менонітська екзотика (в Кічкасі, наприклад, був так званий «будинок Матроса» кінця 18 століття). Та головне – Дніпробуд. Під гуркіт механізмів, розігріті натхненною розповіддю завекскурсбази товариша Александрова (одного прізвища з автором проекту Дніпрогесу), туристи віддавалися рожевим мріям про світле індустріальне майбутнє. Й будь-які красоти природи здавалися нікчемним дріб’язком. Гарно передав ставлення обивателів до природи Дніпра журналіст Юрій Волін, який відвідав Дніпробуд 1928 року:
«Група екскурсантів, замість того, щоб спокійно, на автобусі за 3 години доїхати з Дніпропетровська в Запоріжжя, пройшла за півтори дні на дубах порогами. Стомлені, змоклі, змерзлі, туристи наче виправдовувалися:
– Треба ж хоч мати уявлення про те, що то за пороги такі, про які так багато написано.
– Ну, й що ж?
– Ну, й нічого. Побачили. Тепер хай заливають. Не шкода».
…1933 року останній поріг – Кодацький – пішов під воду. Наступного року Дніпровське водосховище сягнуло проектного рівня. Ще за декiлька рокiв воно скаламутнiло й позеленiло, а народженi Днiпрогесом заводи вивергли в повiтря й у воду смердючий бруд. I тепер, коли, здається, вони доживають своï останнi часи, мiльйони туристiв ïдуть подалi вiд гiгантiв п'ятирiчки – «за туманом и за запахом тайги». Ïдуть за сотнi кiлометрiв, замiсть того, щоб сплавлятися Днiпром на катамаранах i каяках. Або бродити хащами прибережних балок. Або ж просто, проïхавши маршруткою кiлька хвилин, сидiти на скелi й розчинятися в розкiшному краєвидi грiзного порогу. Та замiсть порогiв – брудне водосховище.
Весна 1932 року. Будiвництво Днiпрогесу добiгає кінця. Здається – це найцікавіший у світі туристичний об’єкт! Поки що…
Чи буде воно вічним? – На це питання відповідає сам автор проекту Дніпрогесу І.Г. Александров. Майбутній академік відмічав, що за підрахунками, зробленими біля села Лоцманська Кам’янка, в Дніпрі може проходити до 18,33 м³ твердих наносів за секунду. Річна цифра просто жахлива – 19 х 10 у шостому ступіні кубометрів піску, мулу, сміття! І ось, на шляху цієї маси стає штучна перепона у вигляді греблі… Здійснивши нескладні підрахунки, Александров робить висновок: «Період часу, на протязі котрого водосховище проектованої греблі може бути повністю занесене намулом, складає приблизно 160 років».
