У літературі в більшості випадків порожиста ділянка Дніпра окреслюється досить умовно. Крайніми пунктами при описі Дніпровських порогів у відповідних працях є: з півночі – м. Дніпропетровськ, з півдня – кол. Кічкас, о. Хортиця, або м. Запоріжжя. Більш точне визначення подає професор Д. О. Свіренко: “...Таким чином, порожистою частиною р. Дніпра слід вважати дільницю між верхнім Кодацьким і нижнім Вільним порогами... Інакше кажучи, довжина порожистої частини в нашому розумінні визначиться в 61 версту 50 сажнів, тобто коло 65,2 км”. Цілком поділяючи цю думку, ми, однак, вважали за необхідне включити до картосхеми Дніпровських порогів всю ділянку ріки, яка зазнала радикальних змін внаслідок будівництва Дніпрогесу. Отже, в картосхему включено район сучасного Дніпровського водосховища між містами Дніпропетровськ і Запоріжжя (за винятком затоки в колишньому усті р. Самари).
Стрімке падіння русла на окресленій ділянці (30,89 м на 65,2 км) обумовлювало високу швидкість течії. На Вовнизькому порозі вона складала 5,03 м/сек. за високої витрати води, а у так званій Кічкаській ущелині (нижче останнього Вільного порога) сягала 6,78 м/сек. Характерна риса порожистої частини Дніпра – наявність потужних гранітних виходів Українського кристалічного щита докембрійського віку (більше 2,5 млрд. років тому). Ці виходи утворювали в руслі ріки пороги (скельні пасма, які цілком перегороджують течію ріки) та забори (пасма, які перегороджують течію ріки частково).
Кількість порогів у різний час визначалася по різному, однак остаточно утвердилася думка, згідно з якою порогів на Дніпрі було 9. На початку 20 століття до числа порогів іноді зараховувалася також забора Явлена, розташована нижче Вільного порога.
Щодо кількості забор між Дніпропетровськом і Запоріжжям у різних авторів існують великі розбіжності. Зокрема, І.Г. Александров наводить цифру «не менше 24» (саме стільки їх позначено на «Плані порожистої частини ріки Дніпра»), Енциклопедія Брокгауза-Ефрона – понад 30, А. С. Іловайський – 37. На схемі О. С. Девлада (документ під назвою “Шляхи Дніпровими порогами”, складений у селі Лоцманська Кам’янка у липні 1929 року) позначено 47 забор (величезна подяка М. А. Остапенку за наданий матеріал), Д. І. Яворницький від Архієрейської біля острова Монастирського у межах м. Катеринослав (Дніпропетровськ) до Бруневої біля Кічкаської переправи згадує 52 забори, Географічна Енциклопедія України – понад 60. Імовірно, у тому випадку, коли називається мала кількість забор, маються на увазі тільки ті з них, знання яких було необхідне лоцманам для сплаву суден. Розбіжності у великих цифрах можуть пояснюватися різним горизонтом води під час проведення підрахунків.
Однією з характерних рис порожистої частини Дніпра була велика кількість островів. Більшість авторів уникають уточнення їх числа. Причиною цьому може бути те, що багато з островів в різних джерелах мали різні назви, з часом під дією сильних повеней змінювали обриси, розділялися на частини, зникали, інші знов виникали шляхом намиву піску. Д. І. Яворницький, докладно зупиняючись на описі дніпровських островів, згадує на відтинку між островами Монастирським і Хортицею майже 90 островів. На «Плані порожистої частини ріки Дніпра» на тому ж відтинку позначено менше 70 островів.
Дніпро в колишній порожистій частині має декілька невеликих допливів. З правого боку це річка Сура, з лівого – річки Ворона, Осокорівка, Вільнянка. Крім того, з обох боків Дніпра в нього впадають численні балки. У літературі немає даних щодо їх точної кількості, відсутня також одностайність щодо приблизних цифр. Зокрема, Д. І. Яворницький в переліку балок між Катеринославом і Кічкасом згадує їх біля 80. І. Г. Александров наводить цифру «біля 40». Цитуючи його, таку саму цифру повторює Д. О. Свіренко. У «Атласі Дніпродзержинського та Дніпровського водосховищ» між м. Дніпропетровськ (район навпроти колишнього о. Станового та устя р. Самари) і греблею Дніпрогесу позначено біля 70 балок, які впадають у Дніпро (якщо не рахувати численних вибалків розгалуджених балкових систем). Розбіжність у визначенні навіть приблизного числа може пояснюватися тим, що певні автори не зараховували до переліку балок такі, що здавалися їм занадто незначними.
З найдавніших часів по Дніпру проходив важливий торговельний шлях, але пороги та забори надзвичайно утруднювали пересування суден. Останнє і зумовило неминуче знищення цих природних утворень у той час, коли індустріальна цивілізація досягла відповідного рівня розвитку. Проблему поліпшення судноплавства по Дніпру було піднято ще за правління російського царя Петра Першого в кінці ХVII ст. Перші ж практичні кроки у цьому напрямку зроблені тільки 1785 року, коли на порогах почалася розчистка каналів. У 1854 році було завершене будівництво при кожному порозі каналів, огороджених дамбами (так званий “Новий хід”). 
Але істотного поліпшення судноплавства ці споруди не дали. У 1905 році інженерами С. П. Максимовим та Г. О. Графтіо був складений перший проект використання гідроенергії Дніпра.
Цим проектом передбачалося будівництво електростанцій при водопідйомних греблях і створення водосховищ – тобто затоплення порогів.
У 1920 році радянський уряд затвердив план Державної Електрифікації Росії, в якому гідроелектростанції на Дніпровських порогах відводилося особливо важливе місце. Тоді ж професор І. Г. Александров подав попередній варіант проекту Дніпровського гідровузла. Після детальної розробки окремих його частин, 1926 року було затверджено остаточний варіант проекту.
Ним, зокрема, передбачалося зведення греблі між островом Хортицею та правобережною колонією Кічкас, у місці розташування острівців, які в технічній документації отримали назви “Малий” та “Великий” (автентичні назви останнього – Чорний, Федоришин). Бетонна гребля довжиною 760,5 м і висотою від основи 62 м мала підняти рівень води у Дніпрі на 37,5 м.
Утворене підняттям рівня води водосховище мало затопити всі пороги, забори і майже всі острови, перетворивши ріку на наскрізний водний шлях. Затопленню піддавалася ділянка Дніпра від Кічкасу до Верхньодніпровська на протязі 155,75 км, на площі біля 327,7 км². При цьому в районі Дніпровських порогів повністю затоплювалися 22 села з 4 тисячами дворів. На правому березі затоплювалися: Кічкас, Володимирівка, Чернявська, Ново-Олександрівка, Аврамівка, Августинівка, Федорівка, Вовніги, Військове, Микільське, Волоське, Ямбург, Лоцманська Кам’янка. На лівому березі затоплювалися: Павло-Кічкас, Михайлівка, Андріївка, Петросвистунове, Олексіївка, Мар’ївка, Василівка, Вороне, Чаплі. Крім того, в 40 інших селах затоплювалося по декілька дворів.
У березні 1927 року почалося Дніпровське Будівництво. До середини літа 1931 року були зведені до верха всі бички греблі Дніпрогесу. Після цього почалися роботи по закриттю гребінки греблі, які супроводжувалися одночасним підняттям рівня води у верхньому б’єфі. 
У другій половині літа 1931 року перша стадія затоплення чаші водосховища стала позначатися на Вільному порозі. Наприкінці 1931 року рівень води піднявся настільки, що пороги Вільний і Лишній були затоплені цілком. 
У 1932 році були затоплені Будилівський, Вовнизький, Ненаситецький і наполовину Дзвонецький пороги.
У 1933 році зникли Лоханський і Сурський пороги, і наполовину було затоплено останній поріг – Кодацький. 
1 травня 1933 року перші пароплави, вільно подолавши відстань від Дніпропетровська до Запоріжжя, пройшли щойно відкритим шлюзом. Нарешті, 1934 року вода у водосховищі піднялася до проектного рівня.
На місці порогів утворилося Дніпровське водосховище (озеро ім. Леніна) максимальною глибиною 53 м (без урахування глибини так званої “Кічкаської ями”). Найбільший поріг – Ненаситецький – опинився на глибині 20 м під водою. Біля Дніпропетровська рівень води піднявся на 2 м. З 6700 га площі додніпробудівської порожистої частини Дніпра дільниця водосховища збільшилася до 16500 га (не рахуючи новоутвореної Самарської затоки і ділянки вище Дніпропетровська). В устях допливів Дніпра і балках утворилися численні довгі затоки. Найвужча дільниця водосховища – між колишніми Вовнизьким і Будилівським порогами (0,7 км). На дільниці між островом Таволжаним і колишнім порогом Вільним ширина водосховища сягає максимуму – біля 3,2 км.
Нажаль недостатність джерелознавчої бази наразі вимушує обмежитися публікацією картосхеми. Для складання повноцінної топографічної карти порожистої частини Дніпра велике значення мають картографічні матеріали геодезичного підвідділу відділу досліджень Дніпробуду, які на даний момент залишилися нам недоступні. Означений підвідділ, контора якого розташовувалася в Кічкасі, у період 1922-1925 років провів зйомку та нівеліровку території Дніпробуду. Польові знімальні матеріали піддавалися обчислювальній обробці в Кічкасі, і там-таки по них складалися плани й профілі. Далі всі матеріали надходили в Москву, в геодезичний підвідділ технічного відділу московської контори Дніпробуду. Там відбувалося складання зведених планів і планів у дрібніших маштабах.
Основним топографо-геодезичним матеріалом, складеним геодезичним підвідділом Дніпробуду, став детальний план в масштабі 1:2000 з горизонталями через 0,5 сажнів. Цей план складається з 90 великих аркушів рулонного ватману (розмір – 1 х 1,5 м) і 42 малих аркушів (розмір – 0,5 х 0,75 м). На плані зображено балки, острови, каміння, угіддя, дороги, прибережні частини поселень, репери, магістральні й поперечні ходи, підписані висоти знятих та нівельованих точок.
План порожистій частини р. Дніпро, складений за даними детальних зйомок 1917-18-19-22-24 р.р.
Основою для пропонованої нами картосхеми став «План порожистой части р. Днепра» (масштаб 1: 50000) з додатків до проекту І. Г. Александрова. Цей документ має вигляд схеми (без горизонталів) з позначенням берегової лінії Дніпра, островів, а також лінії затопленя майбутнім водосховищем. На плані подані назви порогів, допливів Дніпра, більшості населених пунктів, островів, забор, значних балок (причому балки і забори графічно не зображені). Схематичне зображення балкової мережі зроблено нами за допомогою топографічної карти Дніпропетровської області (масштаб 1: 200000). Назви балок взято з Атласу Дніпродзержинського та Дніпровського водосховищ (масштаб 1: 50000), а також праць Д. І. Яворницького, О. В. Бодянського, Д. Я. Телєгіна та Ю. П. Князькова. Уточнення назв дніпровських островів та забор (а також розташування останніх) зроблено за допомогою праць А. С. Іловайського, Д. І. Яворницького та схеми О. С. Девлада.
На картосхему вдалося нанести 296 топонімів – порогів, забор, островів, річок, балок, населених пунктів, “печер” тощо. Великий шар надпорізької мікротопоніміки – назви скель, “каменів” та “лав”, з яких складаються пороги, – залишився в роботі майже не висвітленим. Це обумовлено складністю передачі означених об’єктів у масштабі нашої картосхеми.
Видання може бути використане в роботі спеціалістів з географії, історії, археології, викладачів навчальних закладів. Крім того, картосхема слугуватиме більш тісному знайомству широкої громадскості з унікальним природним утворенням, яким були Дніпровські пороги. Останнє на нашу думку має досить велике значення у важливій справі екологічного виховання. Визнаючи певні вади пропонованого видання, обумовлені недостатньою джерелознавчою базою, а також особливостями поліграфії, ми сподіваємося, що проблема пошуку та публікації докладної карти Дніпровських порогів, піднята нами, не залишиться баз уваги.
