Пам’ятник М. Л. Фалєєву у Миколаїві. Руїни «Фалєєвського» шлюзу на Ненаситці у 1888 р.
Ці роботи незабаром були припинені і відновилися тільки за 10 років. В результаті по планам інженера Франсуа де Волана були збудовані канал і двокамерний шлюз на Ненаситецькому порозі та канали на Кодацькому, Сурському і Лоханському порогах. З 1843 по 1854 р. за проектом інженера Шишова були зведені канали з накидного каменю на всіх дев’яти порогах. Але через малу глибину каналів і незручне їх розташування відносно фарватеру очікуваного результату ці споруди не дали. Все ж таки вони мали якусь користь: якщо раніше навігація у порожистій частині Дніпра повністю припинялася в межінь, то після спорудження каналів судна стали сплавлятися і за малої води. Однак люди ставилися до цих «канав» доволі скептично, про що свідчить, наприклад, розмова Дмитра Яворницького з лоцманом Іваном Костирею:
– А скільки років будувалися канали в порогах?
– П’ятдесят шість.
– А скільки коштувало будівництво?
– Двадцять мільйонів рублів.
– А скільки тепер коштують?
– Двадцять копійок…
Молитва лоцманів. Кінець 1920-х рр. З матеріалів Архіву Інституту Археології.
Майже всі канали дійшли у доволі гарному стані до часів Дніпробуду. Виключно зберігся канал Звонецького порогу. Кладка його дамб, що протягом 75 років витримувала натиск води й льоду, свідчила про високу будівельну техніку того часу. Руїни шлюзу Ненаситецького порогу навіть не були позбавлені своєрідного декоративного ефекту. Каналів тут було два – верхній і нижній; між ними – «розчистка».
"Пліт у входа в Вовнизький поріг" 1931 р.
Розчарування результатами проведених робіт охолодило урядові кола. Всі наступні дореволюційні проекти (яких було понад 20) так і залишилися на папері. Проекти, складені у ХІХ ст., мали на меті вирішення тільки транспортної проблеми і передбачали будівництво каналів і шлюзів. У 1905 р. інженерами С. П. Максимовим та Г. О. Графтіо був складений перший проект використання гідроенергії Дніпра. Ним передбачалося будівництво електростанцій при водопід’ємних греблях і створення водосховищ – тобто затоплення порогів. Кількість гребель у різних дореволюційних проектах становила дві, три і навіть чотири. Справа була не тільки у складності втілення одногребельного варіанту, але і в тому, що у разі побудови великої греблі мали бути затоплені значні площі приватних земель, які ніхто не хотів віддавати. Крім того, противники будівництва зауважували, що створення великого водосховища викличе болісний злам місцевого укладу життя.
Дніпрогес. У 1920 р. радянський уряд затвердив план Державної Електрифікації Росії, в якому гідроелектростанції на Дніпрових порогах відводилося особливо важливе місце. Тоді ж професор І. Г. Александров подав попередній варіант проекту Дніпровського гідровузла. Після детальної розробки окремих його частин, 1926 р. було затверджено остаточний варіант проекту. Ним, зокрема, передбачалося зведення греблі між о. Хортицею і правобережною колонією Кічкас, у місці розташування острівців, які в технічній літературі отримали назву «Малий» та «Великий» (автентичні назви останнього – Чорний, Федоришин). Бетонна гребля довжиною 760,5 м. і висотою від основи 62 м. мала підняти рівень води у Дніпрі на 37,5 м.
Іван Гаврилович Алєксандров План району розташування Дніпрогесу до початку будівництва.
Утворене підняттям рівня води водосховище мало затопити всі пороги, забори і майже всі острови, перетворивши ріку на наскрізний водний шлях. Затопленню піддавалася ділянка Дніпра від Кічкасу до Верхньодніпровська довжиною 155, 75 км, на площі біля 327 км ?. При цьому в районі Дніпрових порогів, на правому березі повністю затоплювалися села: Кічкас, Володимирівка, Чернявська, Ново-Олександрівка, Оврамівка, Августинівка, Федорівка, Вовніги, Військове, Микільське, Волоське, Ямбург, Лоцманська Кам’янка; на лівому березі затоплювалися: Павло-Кічкас, Михайлівка, Андріївка, Петро-Свистунове, Олексіївка, Марьївка, Василівка, Вороне, Чаплі. Крім того, в 40 інших селах (вище Дніпропетровська і по допливах Дніпра) затоплювалися по декілька дворів.
1927 р. Центральна вулиця правобережної колонії Айнлаге-Кічкас, яка підлягала затопленню. Екскурсоводи розповідали, що вода мала піднятися до верхівки тополі, яку видно на задньому плані.
У березні 1927 р. почалося Дніпровське Будівництво. До середини літа 1931 р. були зведені всі бички греблі Дніпрогесу. Після цього почалися роботи по закриттю гребінки греблі, які супроводжувалися одночасним підняттям рівня води у майбутньому водосховищі. У другій половині літа 1931 р. перша стадія затоплення чаші водосховища стала позначатися на Вільному порозі.
Будівництво Дніпрогесу. 9 серпня 1931 р. На фото вже помітна різниця між рівнем води у верхньому та нижньому б’єфі.
Його камені поступово занурювалися, з кожним днем їх ставало над водою все менше, повільно зникали вири і бистрини, поріг стихав, наче його душила якась невблаганна рука. Вузенькі гирлові затоки балок ширились і глибшали, впиваючись немов ножі у материк.
Село Вовніги перед затопленням у 1931 р. Фото М. М. Залізняка з фондів Національного заповідника «Хортиця».
На Дніпрі відбувалися небачені зміни: через уповільнення течії вода набула більшої прозорості (поки що), під водою виднілися кущі в цвіту, ковила, оповита водоростями, на берегах швидко утворювались багатометрові лесові урвища, з часом на річці почалися шторми, як на морі. Дослідники спостерігали все це з великою цікавістю, навіть із захопленням...
Наприкінці 1931 р. рівень води піднявся настільки, що пороги Вільний і Лишній були затоплені цілком. У 1932 р. були затоплені Будилівський, Вовнизький, Ненаситецький і наполовину Лоханський пороги. У 1933 р. зникли Лоханський і Сурський, і наполовину був затоплений останній поріг – Кодацький. 1 травня 1933 р. перші пароплави, вільно подолавши відстань від Дніпропетровська до Запоріжжя, пройшли щойно відкритим шлюзом. Нарешті, 1934 р. вода у водосховищі піднялася до проектного рівня.
Пароплав «Калінін» проходить щойно відкритим шлюзом. 1 травня 1933 р.
На місці порогів утворилося Дніпровське водосховище (озеро ім. Леніна) максимальною глибиною 53 м. (без урахування глибини Кічкаської ями) і шириною – до 3,2 км (на дільниці між о. Таволжаним і колишнім порогом Вільним). Найбільший поріг – Ненаситецький – опинився на глибині 20 м. під водою. Біля Дніпропетровська рівень води піднявся на 2 м. З 6700 га площі додніпробудівської порожистої частини Дніпра дільниця водосховища збільшилася до 16500 га (не рахуючи новоутвореної Самарської затоки). В устях допливів Дніпра і балках утворилися численні довгі затоки.
Гребля Дніпрогесу пропускає весняну повідь 1933 р. Фото Макса Альперта.
Під час Німецько-Радянської війни, 18 серпня 1941 р. греблю Дніпрогесу було підірвано за наказом командування Червоної Армії – щоб не пропустити німецькі танки на лівий берег Дніпра, де знаходилися стратегічні металургійні заводи. Внаслідок прориву греблі рівень води у водосховищі дуже впав – знов оголилися шість верхніх із дев’яти порогів. Під час німецької окупації, протягом 1942 р. Дніпрогес було відновлено. Але вже 14 жовтня 1943 р. греблю і станцію знову підірвали – вже німці. І пороги відкрилися вдруге. Роботи по відновленю Дніпрогесу, який на цей раз постраждав значно більше, тривали до 1950 р. (підйом рівня води у водосховищі почався 1947 р.). Тим часом навіть встигла відбутися Друга Дніпробудівська археологічна експедиція, що працювала на звільнених від води пам'ятках давнини.
Дніпрогес, зруйнований в ніч з 14 на 15 жовтня 1943 р. під час відступу Вермахту.
Підкорена стихія. Будівництво Дніпрогесу принесло багато користі економіці. Разом з тим, збитки (особливо у далекій перспективі) теж були величезні: знищено природний комплекс незрівнянної краси, унікальний туристичний район, затоплено території, виключно багаті пам’ятками культури, виховано споживацьке ставлення до природи й байдужість до спадщини предків.
Дніпровське водосховище (як і всі інші) принесло страшну шкоду природі ріки. Гребля, що перегородила Дніпро, перетворила його частину на озеро, третину площі якого складають мілководдя. Зменшилася в кілька разів швидкість течії, інтенсивність перемішування води й проточність, з?явилися застійні зони, збільшилося прогрівання води, підсилилося осадження зважених часток. В результаті склалися виключно сприятливі умови для розвитку шкідливих бактерій та синьо-зелених водоростей. У серпні цвітінням охоплено 75-90 % поверхні водосховища. У перші 5-7 років існування водосховища зі знов затоплених земель у воду надходила особливо величезна кількість бруду. Щорічно змивалося до 200 кубометрів (!) ґрунту з одного погонного метру, а швидкість руйнації берега сягала 7,5 м на рік. Не дивлячись на те, що водосховище існує вже 80 років, розмив берега триває до цих пір. Підйом рівня ґрунтових вод також підсилює засолення ґрунтів.
Жахлива ерозія спричиняє небезпечні обвали й місцями утворює непролазне багно на берегах водосховища.
Стояча вода водосховища особливо інтенсивно забруднюється промисловими та побутовими стоками великих міст – Дніпродзержинська, Дніпропетровська, Запоріжжя. Вода «озера імені Леніна» сьогодні має найгіршу якість серед всіх водосховищ Дніпровського каскаду. Через нестачу в ній кисню влітку часто трапляються замори риби. Після створення водосховища кількість видів рослин у ньому скоротилася з 46-и до 28-и. Гребля перекрила шлях у Дніпро цінним «прохідним» видам риб – зникли білуга, шип, осетр, севрюга, оселедець, лосось, вугор. Якщо у перші роки існування водосховища деякі види риб давали надзвичайно високі улови, то пізніше, через великі добові коливання рівня води умови нересту різко погіршали й рибопродуктивність впала. Цей процес повільно, але невпинно триває й сьогодні.
Знищивши пороги, перетворивши ріку на наскрізний водний шлях, Дніпрогес дав колосальну, як на той час, кількість найдешевшої електрики. Вона була використана у важкій промисловості. На могилі Дніпра постав небаченої потужності Запорізький промкомбінат, головним завданням якого було кувати метал для «світової революції». Заводи отруїли повітря й воду навколо себе. У наш час важка промисловість Запоріжжя невпинно занепадає, виробництво десятиліттями не модернізується, устаткування старіє, деякі підприємства вже припинили роботу. Відстала індустрія минулого, з?їдаючи неймовірні обсяги ресурсів та коштів, породжує страшні екологічні проблеми. Безперечно, прийде час, коли заводи Запоріжжя перетворяться на руїни. Але чи зможемо ми відновити прекрасний Дніпро, чия краса колись була принесена в жертву швидкоплинній користі?.. З часу побудови Дніпрогесу минуло всього 83 роки. Наразі його значення і його частка у енергетиці невпинно зменшуються. Тому саме сьогодні стає особливо зрозумілим, наскільки багато ми втратили. Для нас це – справжній урок історії, пересторога на майбутнє.
А що ж далі? У другій половині ХХ століття людство наблизилося до розуміння того, що тотальне панування над природою й нестримне споживацтво не тільки не гарантує рай на землі, але й несе загрозу існуванню життя на планеті. Одним з напрямків діяльності численних екологічних організацій стала боротьба за порятунок річок. У березні 1997 р. у бразильському місті Курітіба пройшла Перша міжнародна конференція проти будівництва великих гребель, на якій були присутні делегати з двадцяти країн світу. Учасники конференції закликали уряди всіх країн утриматися від створення крупних водосховищ і наголосили на великих ризиках, шкоді та збитках, які приносить будівництво гребель природі й суспільству. Конференція підтримала пропозицію американської (США) організації «Міжнародна Мережа Річок» про щорічне відмічання 14 березня Міжнародного дня дій проти гребель під девізом: «За річки, воду й життя!». Вперше цей день відмічався екологічною громадськістю 1998 року.
Останнім часом екологам навіть вдалося досягнути певних конкретних результатів. Наприклад, у такій багатій країні як США, на 2009 рік вже було демонтовано 467 гребель. 28 з них були крупними греблями висотою понад 15 метрів. Причини демонтажу були різні: міркування безпеки, відновлення рибних господарств, фінансові аспекти чи знесення не діючих споруд.
Одним з прикладів є демонтаж у 1963 р. греблі Гранжвіл на ріці Кліруотер-Крік у штаті Айдахо, зведеної 1903 р. Демонтаж був обумовлений надмірним накопиченням осадів у водосховищі. Протягом 6 місяців ріка винесла ці осади без відчутних негативних наслідків. Знищення греблі відновило шляхи міграції лососів та форелі, що дозволило місцевим індіанцям знов повернутися до рибного промислу.
В Україні є невеликий досвід виведення з експлуатації так званих «малих ГЕС». Ці споруди, яких на середину 1950-х років у нас було 955, свого часу відігравали велику роль в енергетиці країни. Однак, у зв’язку з будівництвом потужних гідро-, тепло- та атомних електростанцій будівництво малих ГЕС було припинене, а внаслідок економічної кризи більшість з них було демонтовано і сотні – зруйновано.
Черкаська область, село Буки, річка Гірський Тикич. Руїни ГЕС, побудованої у 1927-28 рр.
Це, як відомо, не призвело до якихось катастрофічних наслідків ні в економіці, ні, тим більше, в екології. Однак, незважаючи на те, що згубність гребель для природи річок давно і загально відома, сьогодні знаходяться сили, які «дістають з могил старі трупи». Фінансові олігархічні кола проштовхують ідею відродження малої гідроенергетики, проектуючи будівництво сотень нових гребель у Карпатах та інших регіонах. Втілення цих задумів може призвести до повного знищення останніх жалюгідних решток первісних ландшафтів України. Отримані олігархами гроші будуть швидко витрачені, а краса природи – втрачена. Безповоротно і назавжди. І це при тому, що, загальна частка гідроелектростанцій (як малих, так і великих) у виробництві електрики у принципі не може перевищувати всього 3 відсотки! Чи не зависока така ціна за процвітання купки товстосумів?
Урок історії не вивчено: нищення природи триває. Сьогодні в Україні затоплені пороги Гарду на Південному Бузі, в Росії для отримання надприбутків створюються циклопічні гідровузли в Сибіру, в Китаї почато втілення жахливого плану повороту річок…
Шлях боротьби з технократичним монстром довгий та важкий. Він починається з усвідомлення проблеми, формування громадської думки. Замисліться: на великих ріках Європи – Віслі, Дунаї, Одері, Ельбі, Луарі немає колосальних гребель і водосховищ, а на нашому Дніпрі – є. Але чи живемо ми від цього краще за поляків, німців, французів? Наші предки збудували Дніпрогес і знищили красу ріки. Але чи це зробило їх щасливими? Чи зробить вас щасливими створення маленької земляної дамби для рибного ставка, або великої бетонної греблі для продажу електрики за кордон? – Звісно, ні. Тому завжди виступайте проти таких будівництв. Вам кажуть – Дніпрогес вічний. Вам брешуть! Ви повинні зрозуміти: хоче хтось цього, чи ні, але прийде час, коли вашим нащадкам доведеться ліквідовувати водосховища й долати наслідки їх створення. Ці наслідки будуть подолані тим легше, чим раніше ми усвідомимо, що природу не обдуриш. Сподіваємось, наші матеріали в цьому допоможуть.
P. S. «Період часу, протягом якого водосховище проектованої греблі може бути повністю занесене намулом, складає приблизно 160 років».
Проф. І.Г. Александров (з 1932 – академік АН СРСР).
